З нещодавнього досвіду викладача кафедри політичної історії НТУ «ХПІ»

На знімках: біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Вашингтоні, перший справа Артем Харченко.

Іноді надзвичайно цікаві моменти нашого життя можуть залишатись особистими спогадами, чи то як фото або відео, або як рядки у немодному в наші часи щоденнику. Але може статись по-іншому, і ми намагаємось поділитись ними, чи то з власної ініціативи, чи то через добру пораду. Саме слова редакторки нашого «Політехніка» Світлани Петрівни Землянської спонукали мене сісти за написання цього тексту, який, на мою думку, міг би поєднувати цікаве і корисне, якщо б автору вдалось виконати задумане. Звісно, відповісти, чи реалізувалось авторове бажання, зможе лише читач.

У вересні – жовтні 2015 р. я став учасником програми «Дослідження Голокосту та Голодомору – точка зору США». За кілька місяців до подорожі мене захопив зненацька дзвінок з американського посольства та пропозиція відвідати їх країну у складі делегації молодих дослідників, чиї наукові інтереси та діяльність зосереджувались навколо складної тематики геноцидів XX століття. Запропонована програма – International Visitor Leadership Program – керується Державним департаментом (урядом) США і вже кілька десятиліть представлена в Україні. Учасники моєї групи представляли різні міста нашої держави і мали досить різні сфери діяльності: директорка Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» Олеся Стасюк та Зоряна Корецька – з закладу єврейської релігійної освіти (обидві зі столиці), рівненський викладач Роман Михальчук, працівник Чернігівського історичного музею Микола Горох та співробітник інституту національної пам’яті Віталій Огієнко (також з Києва).

зустріч у центрі толерантності в Бостоні.

Про що ж «цікаве» і «корисне» я говорив на початку? Господарі зробили все, щоб наш візит виглядав непересічно і дійсно запам’ятався кожному учаснику. Цікавим ставало все: маршрут нашої подорожі, за яким ми мали перетнути всю країну, побачивши обидва океани і найвідоміші американські міста – Вашингтон, Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Фінікс, Чарльстон, Бостон; велика кількість зустрічей – в університетах та музеях, з відомими науковцями та представниками громадських організацій, королевою афроамериканського племені, яке у США має статус суверенної нації, та колективами науково-дослідних центрів. Нарешті, у випадку людини, яка відвідала країну вперше, враження мабуть подвоюються, то ж цікавим було просто спостерігати за буденним життям людей великої країни. Корисним же вбачається сам досвід комунікації з представниками академічного та освітнього середовища, які представляють країну, що визначає тренди у багатьох сферах, зокрема і в історичній науці. Існуюча у США система грантів і стажувань відкрита і для науковців з України. Тож кожен, хто має бажання та наполегливість, може отримати власний досвід, який не буде зайвим для праці у власній державі, яка наразі вельми потребує ініціатив.

Подорож розпочалась зі столиці – Вашингтону, де до нашої групи приєднались два перекладачі-супроводжувачі – Олександр Шепель та Петро Войцеховський, які стали нашими постійними супутниками на весь час перебування у США. Відтоді, у кожному місті нашим перебуванням опікувалась окрема організація, яка відповідала за проведення ділових зустрічей, наше поселення, харчування та пропонувала ті чи інші варіанти культурного відпочинку (наприклад, відвідати мюзікл на Бродвеї). В кожному місті ми отримували власний (тобто для групи) транспорт, це міг бути автобус чи позашляховики. Всюди господарі пропонували нам екскурсії, знайомлячи нас із відомими, мабуть всьому світові, місцями – Білий дім, Капітолій та Статуя свободи, голлівудська Алея зірок та Великий каньйон.

статус суверенної нації має афроамериканське плем’я Gullah Geechee, українці зустрілися з його королевою Квет

Та на мій особистий погляд, обличчя країни визначають не привабливі для туристів місця, а люди, які вважають її своєю Батьківщиною. Враження від американців найприємніші. Так, ми не раз почули, особливо від емігрантів з колишнього СРСР, що їх усмішки не зовсім щирі, а американському суспільству не вистачає справжнього спілкування. Я не був в США настільки довго, щоб перевіряти чиюсь щирість, але дуже приємно бачити всюди усміхнених людей, чути «вибачте» на кожному кроці, навіть якщо це ти сам наштовхнувся на людину, і отримувати питання «Чим я можу Вам допомогти?» кожного разу, коли ти просто зупинився роздивитись навкруги. При цьому ця дружня поведінка не залежить від того, хто перед вами – чоловік чи жінка, коп чи продавець, підліток чи людина з сивиною.

Загальновідомий стереотип, про США – плавильний тигель багатьох національностей. Але американський світ об’єднує англійська мова. Останні ж десятилiтя в США все бiльше латиноамериканцiв, для яких рiдна – iспанська. Як виявилось, iї носiї досить впевнено почувають себе по всiй країнi. В магазинi у Вашингтонi жiнка середнього вiку, на касi, спокiйно щось говорила менi iспанською. Я пояснив, що не розумiю жодного слова. У вiдповiдь: «Звiдки ти, що не розумiєш iспанської?» Моє: «З України», змусило iї посмiхнутись, i з задоволенням, примруживши очi, протягнути: «О-о, Iталiя!» Коли я переказав цей випадок нашому супроводжувачу, дiзнався анекдот, про «мовне питання», фiналом якого була фраза – «Якщо хочете говорити англiйською, то їдьте до Англii».

Арiзона – мабуть найефектнiша частина нашої подорожi. Нас поселили у передмiстi Фiнiксу – Скотсдейлi. Нiби «лялькове» мiстечко, центр якого нагадує декорацiї вестерну, де є i пошта, i салун, i двометровi (чи в нашому випадку, двоярдовi) кактуси. I окові нема де зачепитись, так все гладенько-чистенько. Наш водiй у мiстi – надзвичайно колоритна фiгура. Високий, худорлявий чолов’яга, на ім.’я Растi, хоча ми завжди звертались до нього лише ввiчливим «сер». Растi пам’ятає, як пiвстолiття тому Скотсдейл був мiстечком ковбоїв, а на пасовиськах гуляли табуни коней. Його шкіра була схожою на степ влiтку, з мереживом дрiбних трiщинок – Арiзона, де в жовтнi тримається +35, не краще мiсце для лагiдного засмагання. Вiн завжди у ковбойському капелюсі, спокiйний i впевнений у словах та рухах. Коли вiн везе нас, це перетворюється на справжнiй ритуал. Ми заходимо до машини пiд його суворий вигук: «Watch your head!» («Бережiть голову!»), а перед виходом вiн ставить пiдставку пiд ноги. I треба було бачити, який погляд вiн «подарував» нашому супроводжувачу Петру, коли той насмiлився сам поставити цю пiднiжку.

Пам’ятник Альбертові Ейнштейну у Вашингтоні

Там само, в Скотсдейлi, ми отримали запрошення на вечерю вiд родини мормонiв. Подружжя зустрiчало нас на порозi великого двоповерхового будинку. Чоловiк – бородань середнього вiку, американець в поколiннях, дружина – миловидна брюнетка, родом з Аргентини. Пiсля свiтської розмови з переглядом сiмейних фото, сiдаємо за стiл. Чоловiки окремо, у їдальнi, жiнки, до яких приєднуюсь i я, з нашим супроводжувачем Алексом, на просторiй кухнi. На вечерю лазанья, салат та чудовi тiстечка вiд господарки. П’ємо воду з льодом (в США здається iншої взагалi немає, навiть якщо погода не сприяє, свою склянку з крижинками ви все одно отримаєте), бо чай чи алкоголь не для мормонiв (на вiдмiну вiд коли). В «чоловiчiй» кiмнатi розмови про полiтику та мiгрантiв, у нас, на кухнi, набагато приємнiша бесiда про родини, кулiнарiю та подорожi. Вечiр закiнчується нашими промовами i врученням сувенiрiв з украiнським колоритом для гостинних господарiв. Вже прощаючись, господар дiзнається, що завтра ми будемо в Гранд-Каньйонi, i запитує нас, чи завернемо ми до Сiдони. Жоден з нас навiть не чув про це мiсце, але нас вiдразу спокусили слова про те, що це мiсто чаклунiв, i ми просимо органiзаторiв додати його до маршруту. Великий каньйон не те мiсце, яке потребує моїх додаткових слiв, але, вiн здався менi якимось «штучним», а ось скелi Сiдони, бiля яких ми опинились ввечерi, надзвичайно вразили. Сонце швидко сiдало, i повз саме мiсто з обiцяними чаклунами ми проїхали, не зупиняючись, може й на краще, хто знає цих американських чаклунiв.

Америка може подарувати вам новi почутя... З дитинства моє серце належало величному i похмурому Пiтєру. Але коли опиняєшся в Нью-Йорку, i зранку, в дощ, бачиш Центральний парк, вдень гуляєш кварталами Манхетена, а ввечерi, у джаз-клубi, дверi якого вiдчиненi з часiв Великої депресiї, слухаєш саксофон... «Велике яблуко» не дало менi інших шансiв, назавжди вкарбувавшись у моiй душi.

Що сказати про враження від країни, так би мовити, загалом? Подорожуючи США не полишало відчуття, що ти розумієш, чому це одна з провідних держав світу. Величні міста, в яких здається ніколи не припиняється життя, і вдень і вночі щось ремонтується, будується та перебудовується. Стереотипно чудові дороги, по яких навіть у зливу ви можете за пару годин пролетіти 320 км між Вашингтоном та Нью-Йорком. Переповнені пасажирами аеропорти, зі злітних смуг яких, здається, щохвилини здіймаються по декілька літаків.

Велика країна має і проблеми, які відразу кидаються в око. Доволі гумористичні, як то метро, де зі стелі під час дощу може лити вода, або щури, що ввечері починають бігають вулицями Вашингтону. Та болючі – соціальні, коли не можеш забути, як у китайському кварталі Вашингтону, під час зливи, в пошуках метро, ми обходили безхатченків, які десятками спали просто неба на тротуарах.

невимушено почувають себе діти в численних музеях

Під час зустрічей з представниками спільнот, які раніше утискались в американському суспільстві, в першу чергу мова про корінних американців та афроамериканське населення, ми чули і про проблеми з дотриманням їх прав у сучасності. Так, д-р Джеймс Райдінг, індіанець з племені Поні і викладач університету, говорив про проблеми з освітою у середовищі корінних американців та втрату національної ідентичності, характерну для молоді. А афроамериканський проповідник розповідав, що проблеми темношкірого населення тільки погіршились із обранням президентом Барака Обами. Бо тепер у кожній ситуації з порушенням прав афроамериканців, противники завжди використовують цю обставину, дезавуюючи заяви опонентів.

Під час програми ми далеко вийшли за визначені межі обговорення двох трагедій XX ст., в епіцентрі яких знаходилась тогочасна Україна. Розмови під час наших зустрічей торкались дослідження злочинів проти людства та порушення прав людини; представлення цих тем в освіті, зокрема і шкільній; політики пам’яті, яку проводить держава стосовно тем, які можуть створювати позитивний образ країни – захисниці демократії (на кшталт участі США у Другій світовій війні), але й не приховуючи тем, які вимагають визнання власних прорахунків і навіть злочинів (як то депортація американців японського походження до концтаборів за часів тієї ж Другої світової, або насильство проти корінних народів Америки – індіанців).

В університетах та музеях ми мали змогу почути про доволі незвичні для українських громадян реалії держави, де відсутнє міністерство культури, а реальна університетська автономія становить фундамент у будівлі американської вищої освіти. Українська делегація мала дискусії як з окремими науковцями, як то було в Університеті штату Арізона з відомим істориком доктором Марком фон Хагеном та доктором Джейсоном Брунером, так і з цілими дослідницькими колективами, наприклад, у Американському меморіальному музеї Голокосту або Науково-дослідному центрі імені Айвері (предмет вивчення якого – афроамериканська історія та культура). Дискусії були надзвичайно жвавими, іноді українські учасники встигали вступити у відкриту полеміку між собою. Американські науковці щиро ділилися власним досвідом, не приховуючи наявних проблем, наприклад з фінансуванням, і з великою зацікавленістю намагались якомога більше дізнатись про реалії, у яких працюють українські колеги.

Мабуть окрему розповідь слід було б приділити американським музеям. США країна недешева, білет у музей зазвичай може коштувати до 40 доларів. Але якщо потрапите до Вашингтону, не оминайте так званих «смітсонівських музеїв» (по імені благодійника, завдяки фонду якого всі ці музеї безкоштовно відкриті для відвідувачів). Серед них і найпопулярніший Аерокосмічний музей (National Air and Space Museum) з літаками та шаттлами, і нещодавно відкритий Національний музей американських індіанців (National Museum of the American Indian) з відтворенням історії багатьох індіанських народів континенту, і Національна галерея мистецтва (National Gallery if Art) з оригіналами робіт Тулуз-Лотрека, Модільяні, да Вінчі. Не поспішайте під час відвідин, кожен музей потребує цілого дня, щоб більш-менш усе роздивитись.

Відвідування США не стало просто прогулянкою, час, насичений зустрічами, жвавими дискусіями та обговореннями, почуті ідеї і нові знайомства – все це дало поштовх для власних наукових пошуків. Дозволило по-новому поглянути на досліджувану тему, подумати про можливі у майбутньому спільні проекти з американськими колегами, перші кроки до яких можна робити вже сьогодні. До речі, усвідомлення того, що певною мірою представляєш і ім’я нашого політехнічного, змушувало бути активнішим, намагаючись гідно представити свій університет. Повернувшись, я неодноразово згадував свою подорож, думаючи, наскільки важливо для нашого викладача і науковця, особливо такого, хто тільки починає свій шлях у професії, мати можливість отримати досвід стажування, або участі у конференціях чи семінарах за межами України. Без інтеграції у світову академічну спільноту розвиток науки завжди залишається викривленим. Рівнятись на тих, хто попереду, як США, не соромно, гірше намагатись виправдовувати власну обмеженість, уникаючи змін.

Артем Харченко, кандидат історичних наук, доцент кафедри політичної історії НТУ «ХПІ»