Велика трагедія народу
(до 75-річчя Голодомору 1932–1933 р. р.)

Роком пам’яті жертв голодомору 1932–1933 р. р. Президент України В.А. Ющенко спеціальним Указом проголосив 2008 рік. Сьогодні перед нами, як і всім українським суспільством, стоїть завдання глибоко осмислити причини, характер, масштаби трагедії, що сталася 75 років тому, гідно вшанувати і вшановувати надалі пам’ять мільйонів наших співвітчизників, які загинули страшною смертю. Голодомор 1932–1933 р. р. – це наша біль, це наш реквієм і одночасно наш символ – символ незнищенності українського народу.

Голодомор 1932–1933 р. р. – одна з найтрагічніших сторінок в історії українського народу. Ця проблема – одна з найактуальніших проблем вітчизняної історії, яка має великий вплив на сучасну суспільно-політичну ситуацію в країні. В умовах пошуку в Україні офіційної ідеології, яка б допомогла об’єднати суспільство, стабілізувати суспільно-політичні відносини, надати незворотності демократизації нашого життя важливим є дослідження усіх суперечливих проблем вітчизняної історії, в тому числі й Голодомору 1932–1933 р. р.

Багато десятиліть правда про Голодомор знаходилась під найсуворішою забороною. Лише в роки так званої перебудови історики отримали змогу розпочати дослідження цієї проблеми. Офіційний дозвіл публікувати результати досліджень з цього питання радянські вчені одержали лише в 1988 р. Завдяки політиці гласності у науковців з’явилась можливість дослідити секретні архівні документи. Вже в 1990 р. почали публікувати документи ЦК КП(б)У, органів НКВС, матеріали переписів населення, що стосувалися періоду Голодомору та мали гриф «Цілком таємно». Розсекречення та публікація документів про Голодомор продовжується і до сьогодення.

Документи дозволяють виявити глибинні процеси кризи в сільському господарстві України, дезорганізацію і деградацію колгоспного виробництва, побачити злочинну жорстокість влади до власного народу. Важливим джерелом інформації про ті трагічні події є спогади свідків – тих, хто пережили трагедію і зберегли гірку пам’ять про голодні лихоліття. В Україні видано сотні збірників свідчень сучасників Голодомору, які являють собою цінне джерело вивчення означеної проблеми.

Коли дослідники говорять про Голодомор 1932–1933 р. р., мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 р. р. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч – щодня.

Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8 % загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8–9 і більше разів. У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській областях рівень смертності був вищий у 5–6 разів. У Донбасі – в 3–4 рази. Фактично, голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані, Північного Поволжя, де жили українці.

Спираючись на документи, наукову літературу та інші джерела, у загальному вигляді коротко викладу основні причини голоду 1932–1933 р. р. Їх багато, але, на жаль, всі вони підтверджують думку про штучний характер походження голоду, тобто свідому його організацію тодішнім політичним керівництво Радянського Союзу.

Голод стався внаслідок насильницького запровадження комуністичної доктрини у сільському господарстві, яку українські селяни не сприйняли, та політики сталінського тоталітарного режиму щодо українців як нації і, зокрема, щодо селян як класу. Голод був наперед спланований задля фізичного винищення саме їх – ядра нації, носія споконвічних традицій і національних цінностей, які суперечили комуністичній ідеології. Метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців радянській владі та забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення.

Він не був викликаний неврожаєм або посухою, на які посилались раніше. Хліб в Україні був. У 1930 р. валовий збір зерна в республіці становив 23 млн. т, в 1931 р. – 18, в 1932 р. – 13. Радянський уряд масово продавав зерно за кордон. На повну потужність працювали спиртові заводи, які переробляли дорогоцінне зерно та картоплю на спирт і горілку, яку також експортували. В 1932 р. з України за кордон експортують 1,72 млн. т зерна, в 1933 р. – 1,68 млн. т. Така кількість зерна цілком могла врятувати голодуючих.

Примусова суцільна колективізація, що мала безгосподарчий характер, викликала глибоку кризу колгоспного виробництва, яка, в свою чергу, призвела до кризи державних хлібозаготівель. Радянська влада, яка замість того, щоб покінчити зі спотвореними виробничими відносинами, вдавалася лише до репресивних заходів. Згадаємо, наприклад, горезвісний закон від 7 серпня 1932 р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», який у народі охрестили «законом про п’ять колосків», що передбачав розстріл за крадіжку «соціалістичної власності» або 10 років позбавлення волі, безліч інших постанов і розпоряджень партії і уряду того часу. В цілому тоталітарним режимом створювалася законодавча база для розгортання терору голодом. У процес колективізації та хлібозаготівель влада активно залучала органи НКВС, армію, інші карально-репресивні установи. Керівники УРСР виявилися неспроможними виступити на захист українських селян. Більше того, вони самі доклали руку до організації голоду. Це С.В. Косіор – тодішній генеральний секретар ЦК КП(б)У, В.Я. Чубар – голова Раднаркому УСРР. У січні 1933 р. Сталін відрядив до України свого уповноваженого П.П. Постишева, який став другим секретарем ЦК КП(б)У, а фактично – диктатором України. Саме він був одним з найголовніших організаторів Голодомору 1932–1933 р. р.

Треба назвати і сумнозвісну діяльність в Україні надзвичайної комісії В.М. Молотова – голови Раднаркому СРСР, що безпосередньо відповідав за хлібозаготівлі в Україні, – яка призвела до вилучення у селян майже усіх запасів продовольства. За невиконання явно нереальних планів хлібозаготівель на селян накладалися «натуральні штрафи» м’ясом, картоплею, овочами, через що вони позбавлялись будь-яких запасів харчів. Надмірний експорт хліба у зв’язку з потребами добування коштів на форсовану всесоюзну індустріалізацію призводив до значного завищення норми здачі хліба для українських селян. Частка України в загальносоюзних урожаях зерна складала 27 %, а повинна була давати 38 % загальних планів хлібозаготовок. Так, наприклад, в 1932 р. республіка повинна була здати 510 млн. пудів зерна, а зібрано було лише 440 млн. пудів.

І, нарешті, це – замовчування радянським урядом трагічної ситуації, що склалася в Україні та інших регіонах, що потерпали від голоду. Влада піклувалась про свій пристойний імідж – першої країни соціалізму як всередині СРСР, так і в очах світової громадськості. А також відмова від потенційної іноземної допомоги (хоча питання, чи надав би західний світ, який сам знаходився у лещатах «Великої депресії», допомогу голодуючим українським селянам, залишається відкритим). На сьогодні, на жаль, ще немає комплексної наукової праці, де висвітлювалися б наслідки Голодомору 1932–1933 р. р. в повному обсязі. Історики здебільшого займалися підрахунками кількості жертв і називають різні цифри загиблих: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. Але, в будь-якому випадку, мова йде про мільйони безвинно убієнних. З урахуванням непрямих жертв, за приблизними підрахунками, дехто вважає, що голодомор забрав життя 14 мільйонів людей. Це значить, що було загублено людей значно більше, ніж у роки Другої світової війни. Для порівняння: сучасне населення Данії складає 5,2 млн. осіб, Австрії – 8 млн., Болгарії – 8,5 млн., Бельгії – 10 млн., Угорщини – 10,3 млн. Тобто, під час Голодомору зникла ціла європейська країна. Проте наслідки голодомору далеко виходять за межі лише демографічних втрат населення. Дослідникам належить ще з’ясувати й економічні, політичні, морально-етичні й соціально-психологічні наслідки жахливої трагедії ХХ століття. Голодомор приніс ще одне велике горе – страх. Страх, що його відчувають люди до сьогодні. Страх і терпимість народу, які зводяться до риторичної формули-вислову: «Аби не було війни і голоду, а все інше переживемо». Ця трагедія має також і національний аспект, торкається не лише кількості жертв, а, насамперед, антиукраїнської спрямованості штучного голоду. Для Сталіна однозначно він був засобом подолання українського націоналізму.

«Великий голод» панував перш за все в українському селі. В містах, в тому числі в Харкові – на той час столиці республіки, в нашому університеті, становище було більш-менш стерпним. А в цілому для Харківщини Голодомор мав дуже згубні наслідки. За офіційними даними прямі втрати від голоду складають близько 1,5 млн. загиблих, тобто помер кожен третій мешканець села.

У цих умовах аналіз джерел та наукової літератури дає нам підстави стверджувати, що влада покинула голодуючих селян напризволяще. Дії влади, такі як примусова конфіскація у селян всіх запасів їжі, введення режиму т. з. «чорних дошок», заборона поширення інформації про голод, введення паспортного режиму разом з забороною на виїзд за межі України, блокада голодуючих районів внутрішніми військами, терор проти голодних людей, що намагалися вижити, були спрямовані на повільне фізичне винищення українських селян, які не сприймали радянську «колгоспну ідеологію».

Ці дії не можна охарактеризувати інакше, як злочинні, і в цьому зв’язку вони цілком підпадають під визначення «Геноциду», яке передбачене конвенцією ООН від 8 грудня 1948 р. «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього».

У нашому суспільстві вже сформувався консенсус щодо визнання Голодомору актом геноциду. Соціологічні опитування, що проводилися з цієї проблеми, свідчать, що ця ідея знаходить практично рівномірну підтримку серед усіх вікових груп опитаних громадян. Її активно стимулює Президент України Віктор Ющенко, за неї виступає демократична коаліція, понад 80 % опитаних прихильників соцпартії та понад 50 % прихильників Партії регіонів, які визначилися з відповіддю. Більше 55 % віруючих усіх православних конфесій підтримують визнання Голодомору актом геноциду.

Виходячи з цього, Верховна Рада України у травні 2003 р. визначила Голодомор 1932–1933 р. р. як акт геноциду проти українського народу, а в листопаді 2006 р. офіційно визнала його геноцидом, прийнявши Закон «Про голодомор 1932–1933 р. р. в Україні». Зараз державне керівництво намагається, щоб Голодомор 1932–1933 р. р. в Україні був визнаний геноцидом українського народу на міжнародному рівні. Близько 15 країн світу вже визначили його геноцидом. Це США, Канада, Аргентина, Естонія, Австралія, Італія, Угорщина, Литва, Грузія, Польща та ін.

Визнання Голодомору 1932–1933 р. р. геноцидом українського народу це не зведення рахунків з минулим, це не крок проти когось, не випад у бік Росії або російського народу, а крок проти того режиму, що був єдиним винуватцем цієї трагедії. Україна прагне лише, щоб ця трагедія стала відомою як можна більшій кількості людей. Вона є не лише трагедією української нації, а й трагічною сторінкою світової історії, яку повинні шанувати й знати в усьому світі. І щоб це знання допомогло нам уникнути подібних катастроф у майбутньому.

Бо і сьогодні, не дивлячись на те, що Україна уже 17 років незалежна і самостійна держава, сучасна влада, на жаль, ще намагається не бачити своїх голодуючих співвітчизників, не чути стогонів старих людей, вимираючих без елементарних ліків, не бачити очей замерзаючих у підвалах і підворіттях безпритульних дітей, її не хвилює, що щороку з карти України зникають сотні сіл. Тому і не дивно, що серед пересічних громадян на вулиці, в трамваї чи метро часто можна чути: «Кому потрібно піднімати питання 75-річної давнини? Ну, скільки можна говорити про той Голодомор, коли сьогоднішнє життя тяжке й безпросвітне?». А піднімати й говорити треба… Коли ми хочемо дбати про майбутнє, маємо, перш за все, подбати про власну історію. Бо майбутнє якраз і твориться з історії. Ми там беремо те, що є сильним, що об’єднує, робить нас мудрішими, й на цих висновках формуємо свою перспективу. Ми не повинні допустити, щоб пам’ять про Голодомор згасла в історичній пам’яті.

Дуже важливо, щоб інформація про голодомор передавалася від старшого покоління до молодшого. Як і передбачено Законом України від 28 листопада 2006 р., поруч з вивченням історії Голодомору розгортається рух за увічнення пам’яті мільйонів безвинно загиблих людей. В Харківській області вже відкрито 71 пам’ятний знак жертвам Голодомору. Тому кафедра політичної історії звертається до Вченої ради, професорсько-викладацького складу та студентів університету підтримати нашу ініціативу і просити ректора, професора Л.Л. Товажнянського про відкриття на території нашого навчального закладу – Національного технічного університету «ХПІ» – Меморіального знака про цю трагічну сторінку історії нашого народу.